Історія двох подолян – захисників України

Андрій Казмірчук – мешканець Старокостянтинова, IT-спеціаліст, батько двох дітей. Коли Україні довелося відвойовувати свою незалежність, чоловік не зміг стояти осторонь. Він сам прийшов у військкомат і заявив, що хоче захищати Батьківщину. На той момент потреби у фахівцях його профілю не було (строкову службу Андрій проходив у десантних військах, три роки служив за контрактом в охоронному батальйоні – прим. авт.), і його призвали пізніше, під час третьої хвилі мобілізації. Андрій Казмірчук став солдатом роти вогневої підтримки 90-го окремого аеромобільного батальйону. Кіборг з позивним «Флай» разом зі своїми побратими пройшов пекло Донецького аеропорту і один з небагатьох, хто вижив у цьому пеклі… Наш земляк покидав місце бою одним з останніх. Коли Андрій зі своєю ротою приїхав на підмогу військовим, аеропорт зустрів хлопців шквальним вогнем з усіх калібрів. Вже при в’їзді спалахнула одна МТ-ЛБ і загинув член екіпажу. В терміналі було вогняне пекло, обстріли не вщухали ні на мить. За кілька метрів від кіборгів горіли боєприпаси, уламки заліза та бетону розліталися в усі боки. Щільність вогню була дуже високою: на квадратним метр приходилося до 20 куль одночасно. 19 січня терористи вперше підірвали наших хлопців, скинувши у термінал мішки з вибухівкою. Вибух був настільки сильним, що стіни склалися як картонки, зірвало дах і перекриття. Наступного дня вибух пролунав прямо під ногами військових. Три поверхи будівлі просто перестали існувати, розлетівшись на шматки. «До вибуху нас було 55 живих, разом із пораненими. Вижило менше половини. Хто перебував у центрі кімнати, переважно поранені, усі «пішли» під завали. Зникли під завалами також командир нашої групи Іван Зубков, Василь Григор’єв (обоє з Деражнянщини), Руслан Коношенко із Кам’янця-Подільського…» – розповідає Андрій.

1

Після вибуху наш земляк прикривав вцілілих хлопців ззовні, щоб їх не закидали гранатами. Черговий вибух відкинув воїна в бік, після цього він не міг піднятися, адже потрапив під приціл ворожого кулемету. Відповз у прикриття, де пролежав всю ніч у калюжі. Кіборг розумів, що з настанням світанку ворог неодмінно побачить його і знищить. Він уже практично прощався із життям, коли приїхала МТ-ЛБ, якій дивом вдалося прорватися крізь вогонь і врятувати військових. Далі було лікування від контузій, два місяці роботи з психологом. Скоро на бійця чекає повернення у частину, де служити ще до серпня. У своїх побратимах Андрій впевнений як у собі самому, з ними він пережив найстрашніші моменти у житті і знає, що хлопці не підведуть. Незважаючи на усе пережите, Андрій твердо вірить у перемогу. «Інакше не може бути», – коротко каже він. А тим часом згадує своїх загиблих товаришів, практично у кожного з яких був на похоронах, щоб віддати останню шану. «Нас називають кіборгами, але ми звичайні живі люди, кожен зі своєю історією, але усіх нас об’єднує любов до України», – переконаний Андрій Казмірчук. 2 Едуард Шляков став першим добровольцем на Чемеровеччині. З огляду на роки (Едуарду Леонідовичу 52 роки – прим. авт.) чоловік не сподівався дочекатися виклику з військкомату, а тому знайшов в Інтернеті телефон батальйону Національної гвардії «Донбас» і приєднався до нього. «Якщо в часи небезпеки тобі байдужа доля твоєї країни і твоїх дітей, ти автоматично стаєш рабом, без честі, совісті, без коріння. Як можна забути славетне минуле наших предків козаків і як дивитися дітям в очі?» – розмірковує чоловік про свою мотивацію. Цікаво, що серед побратимів по батальйону були не лише українці, а й росіяни, грузини, татари, євреї, білоруси, іспанці. І усі вони, незалежно від національності чи віросповідання, стали братами і прикривали спини один одному. Снайпером у складі батальйону «Донбас» Едуард Шляков (позивний «Шлях») взяв участь у звільненні більшої частини Донець¬кої та Луганської облас¬тей, зокрема, таких населених пунктів, як Артемівськ, Попасна, Лисичанськ, Курахово, Іловайськ. 20140819_120334 «Ще місяць-два, і Україна була б вільною, та це не влаштовувало кремлівське керівництво, довелось їм вводити регу¬лярні війська. Як наслідок – Іловайський «котел». І тут проявилася уся підлість так званих «миротворчих» військ, – розповідає чоловік. – Вони обіцяли зелений коридор, натомість розстрілювали наших бійців з кулеметів і танків. Третя частина колони, а це при¬близно сотня наших това¬ришів та бійців інших під¬розділів Національної гвардії і Збройних сил України, залишилися в полі вбиті, згорілі, розірвані на шматки…» Далі був полон, однак подолянин воліє називати себе заручником, а не полоненим. Спершу «кисєльовські» ЗМІ влаштували пропагандистську «картинку», де замість російських військ були «ополченці», які начебто розбили «карателей киевс¬кой хунты». А потім на нашого земляка чекало півтори місяці в під¬валі колишнього СБУ в Доне¬цьку, допити і побиття. Однак хлопців не вдалося психологічно зламати, тоді їх відправили відбудовувати Іловайськ. Ще два з половиною місяці неволі, і лише за кілька днів до нового року більшу частину батальйону обміняли на терористів. Але і до сьогодні двоє товаришів-«донбасівців» перебувають у заручниках. «Місцеві люди по-різному ставилися до нас. Десь 15% населення – прихильники так званих ДНР і ЛНР, є люди, залякані «захисниками руського мира». Але багато мешканців Іловайська розуміли, чиї «гради» їх обстрілювали, а тому прихильно ставилися до українських воїнів-полонених, приносили нам теплий одяг, їжу, цигарки» – каже Едуард Шляков. А після випадку, коли один із «донбасівських» снайперів з позивним «Жора», ризикуючи власним життям, врятував шестирічну дівчинку від неминучої смерті, місцеві ставилися до наших воїнів як до своїх захисників. Після повернення з війни Едуард почав більше цінувати людське життя, відчув, якими свідомими стало багато українців, як вони згуртувалися навколо допомоги одне одному. «Вважаю, що війна закінчить¬ся тоді, коли всі громадяни України згадають, чиї вони нащадки, згуртуються навко¬ло таких засад, як патріо¬тизм, порядність, любов до Батьківщини, гідність, роди¬на, і зрозуміють, що тільки в єдності наша сила. Тоді жоден ворог не зможе нас подолати!», – каже подолянин. Залишивши зброю, чоловік не перестав трудитися на благо Батьківщини. Тепер він – перший заступник голови Чемеровецької районної державної адміністрації. Едуард Леонідович пішов у нову владу, щоб використати свій досвід, ідеї та енергію для розвитку рідного краю та України. 20140730_145029 Сьогодні Хмельницька організація партії «Солідарність» – Блок Петра Порошенка” плідно співпрацює з бійцями. Спільно з ними  планує реалізуєвати багато корисних проектів та надати допомогу тим, хто її потрибує. Члени партії впевнені, що саме такі люди зможуть допомогти будувати нову країну, правову державу.